Роздум.

    Я лишаюсь вірним своєму ідеалові, ще з часів Перебудови.

Ідеал Свободи, за яким я слідував, віддалявся, змінював форми, ставав то яснішім, то зникав в тумані.

    В ті роки: 1987- 1991 рік, все було ясно- хто свій, хто чужий.
    Ворог був більш ніж ясний- КПРС й створений нею державний апарат.

На акціях ми були єдині й відчували себе "братами", я вважав себе хіппі, прибічником "вільного християнства", листувався з толстовцями, ще живими на той час, розділяв ідеї анархізму. Але біг назустріч, коли бачив десь синьо-жовтий прапор, бо він був рідним. Й серед хіпів й екологістів, й УГС-івцями- республіканцями я всюди був свій, бо "не нашим" був тільки червоний прапор з серпом і молотом.

    Тепер не так- ті, хто проявляють якусь активність в житті, втратили довіру один до одного. Зиск політичний, зиск матеріальний простежувавсь навіть у "майданівців", які ризикували життям. Я це помітив, ще тоді...

    Також явно бачу серед соратників потяг до атрибутів особистого успіху, статусних речей, замкненого соціального кола "мов би еліти", замість власного вдосконалення. Українці виявились не готовими сприйняти гроші, ні тоді, коли вони в них є, ні тоді, коли їх в них немає. Може тому "Майдан" й розпливсь по різним старим політичним партіям, де гарантували особистий "соціальний трамплін". Й козак Гаврилюк виявивсь не здатним перетравити гроші, які йому стали доступні...

    Проблеми з розпадом СРСР ми успадкували повністю. Вони, до речі, майже  ті самі й лишились:
- Радянська Людина жива, живе серед нас, й ще досі переважає нас числом.
"Homo Soveticus"- людина пост геноцидна, пост тоталітарна, що задихається від Свободи.

-Радянські Еліти- діти вчорашніх партійних діячів, косомольські активісти, пересіли з одних керівних крісел, до інших. Тепер вже владу наслідують онуки компартійних номенклатурників.

-Радянський устрій суспільства: сильна, соціально орієнтована держава, яка вирішує навіть побутові проблеми свого підданого, в обмін на видиму лояльність, й гарантований спокій й мінімальний рівень добробуту.

    Поки народ голосував за стабільність Радянська інфраструктура вичерпалась. Світ змінивсь й жити "на дурня", вже не виходить. Радянську індустрію вже не відновити, й немає навіщо її відновлювати. Цінності сучасного світу й його уклади лякають абсолютну більшість українців, це я бачу щоденно. Тікають вони у світ фантазій, або у видуману Росію, або у видуману Україну "в хатинці під стріхою".

    Єдина реальність- Глобальний Світ, навіть не сприймається, як ЄДИНА ДАНА РЕАЛЬНІСТЬ. Реальними стають мрії й сни.

 
     Відчуваєте? Як пахне в повітрі катастрофою, що гряде?
                                                                                       Відчуваєте, що мало не здасться?

    Бачимо, як більшість українців готові пристосовіватись до нових умов, але бояться змінювати їх. Вони навіть вчиться новому не хочуть, повторюючи, що "радянська освіта була найкращою в світі".

   Й я живу серед українців такий самий,чимось гірший, чимось кращий, головне, що серед них.

   Ворог наш- той самий, й мій ідеал- той самий,  тільки я змінився, трохи позбувсь здоров’я, став циніком...

   Й майбутнє не виявляється таким вже й світлим, напевно, що я став мудрішим.

   Тільки Свобода лишилась моєю Богинею, й на моєму особистому життєвому плані, вона вже близько.
                       А от для Країни моєї й суспільства, в якому я живу, Вона також далека, як і за Радянських часів. Й найгірше те, що Вона нікому не потрібна.

Це мій 1990 рік, літо, Херсон, біля пам’ятника Шевченкові: Рух вже утворений, це його перші мітинги, а поруч мене-мій однокласник.який згодом прийме участь у "Революції на Граніті".