Мій інститутський друг- Віталик пояснює, що тут , десь неподалік існує даоська секта, й там мене навчать битись як слід.
Взяли мене на навчання,- й щось так інтенсивно почались тренування, що ні дихнуть, ані перднуть не дають. Роки пролітають, як хвилини. Розслабитись можна дуже рідко.
Й от у моїй секті якесь свято, столи накриті, гості запрошені. Я сиджу за столом, оглядаюсь навколо, а поруч мене; Боги, Безсмертні Майстри, Хранителі Знання. Всіх я знаю. З усіма доля вже пересікала.
Сиджу я й думаю: “Пройшло вже 200 літ, ні дівчини моєї, ні кого я знав раніше- немає в живих, що мені серед людей робити?”
Дивлюсь внутрішнім зором на Землю, а люди такі коротко тривалі- народивсь, мить- і вже людина стара, а от вже й мертва. Вони такі некрасиві, як черв’ячки, всі з якимись хворобами. Мислять дуже обмежено... Сумно, сумно мені стало.
Бачу, що за столами навіддалі, зовсім самотньо, сидять дві дівчини- Богині. Ніхто не хоче сидіти поруч них, всі бояться. Вони можуть позбавити Безсмертя будь- яку істоту у Всесвіті. Й вони поведінкою суворі й непередбачені. Всі Досконалі стороняться їх.
Мені це видається несправедливим. Демонстративно підводжусь й підсідаю до них.
У Одної- замість серця Всесвітня Порожнеча, безкінечна й холодна, Друга- водночас й подібна Людині й схожа на Змію. Сидимо, щось базікаємо...
Вони починають мені з двох боків, в обидва вуха, розказувати анекдоти: анекдоти настільки дотепні, мають стільки підтекстів,- по тисячі в одній оповідці, може навіть мільйон, тільки я тупий, й усіх не розумію...
Коротше кажучи, через п’ять хвилин, я вже не сміюсь, а вию від сміху мов пес, плачу навзрид. Й безліч смислів, що відкриваються в кожному анекдоті, настільки ранять мою обмежену людську свідомість, що я вирішив прокидатись, від гріха подалі...
Доброго ранку, одначе!
Немає коментарів:
Дописати коментар