вівторок, 29 листопада 2016 р.

Умер Леонид Михайлович Баткин

    

Сегодня узнал из новостей радио "Свобода", что 26 ноября умер замечательный историк и литературовед, специалист по истории и культуре Ренессанса.
     Участник диссидентского движения в СССР, один из соавторов знаментитого сборника "Метрополь".
      Пусть земля Тебе будет пухом, блестящий мыслитель, учёный, мужественный гражданин.
подробнее о Баткине Л. М. https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D1%82%D0%BA%D0%B8%D0%BD,_%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%B4_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

понеділок, 28 листопада 2016 р.

Сюрпризи до шлюбу від традиційного суспільства.

З великою відразою слухав по радіо так звані “шлюбні пісні”, які виконували старі бабці з Херсонщини. Чоловік в цих піснях виставлений за дурня, а перезріла “наречена” вихваляється як вона його дурить направо й наліво. Бадьора ведуча презентує ці пісні, як “жартівливі”. Але уявіть ситуацію, що брехня в традиційній родині є чимось присутнім з самого початку, родинний конфлікт закладений “за замовчуванням” ще в той період, коли закохані освідчились у коханні один до одного, й тим моментом, коли вони вирішили побратись.
В традиційній українській родині між-статевий конфлікт закладений в самій інституції шлюбу, й уявляє собою конфлікт інтересів з самого початку. Для тих, хто зацікавлений цією темою я порекомендую прочитати спогади української письменниці Докії Гуменної “Дари Евдотеї”. Я ж розповім деякі історії, які мені довелось почути.


Вони почали зустрічатись й придивлятись один до одного за рік до того, як вирішили подати заяву до РАГС-у. (Так вже водиться- саме за рік, вважають, можна побачити який він буде “хазяїн”, й яка вона “хазяєчка”.) Вони ходили разом по селу й за селом, мріяли про незатьмарене майбутнє, про життя занурене у кохання, про майбутніх дітей. Як належить, вони запросили всіх, яких належить родичів, продали свиней на декілька тисяч гривень, бо треба, щоб було “не гірше ніж у людей”. Домовились з місцевим попом, щоб засвідчити “таїнство шлюбу перед Богом, та Вічністю”, “аж поки смерть не розлучить нас”... (Чи як там це звучить у “пузатих- бородатих”- точно не знаю.)
Короче кажучи, весілля відбулося на рівні, стандарти вдалого весілля були виконані: й з батьківським благословенням, й вінчанням, й з весільними шишечками, з золотими обручками.
Добре почали, але невесело скінчили: коли вони відгуляли належні три дні ( до речі, ще у 20-і, 30- і роки “гуляли” по тижню- від очевидців чув)- вже на ранок другого дня до молодих увірвалася свекруха з командою “Підйом!”. Молодий трохи повагавсь, але продублював команду для молодої, й вона пішла поратись біля свиней. (Цих свиней це сімейство мало в двадцять “штиків”!!!) Тому коли мати “молодої” прийшла навістити свою доньку до “нової хати” вона застала її у досить похнюпливому стані.
Була терміново скликана “нарада” з порядком денним “ви не шануєте молоду жінку”, договір про “ дружбу й співробітництво” було розірвано, оголошено “стан війни”, після коротко плинних бойових дій- вже немолоді жінки трохи покаталися по городі на потіху іншим мешканцям села, “молоду” було забрано до батьківської хати.
Вже другого дня було подано документи на розлучення.


Ця історія буде мати продовження. Вона була оповідана мені більш жваво, учасником подій. Я трохи пізніше її переповім.
Нехай те, що я розказав буде вироком шанувальникам “традиційних цінностей”. Ще в 19-му, чи навіть напочатку 20-го століття, подібна трагікомедія була неможлива тільки тому, що суспільними інституціями царату й церкви була освячена монополія на насильство чоловіка в сім’ї. Думаю, що в ті роки “бунт нареченої” був би придушений самим жорстоким способом, й ніщо більше не порушувало б “родинної гармонії”.
Але влада більшовиків надала людям право на розлучення, хоч якось переслідувала сімейне насильство. Навіть з дурним перебором санкцій на користь жінки. Це законодавство залишилось в силі й на сьогодні, все більше набираючи більш цивілізованих, європейських окрас.
Ті ж хто намагається у 21-му столітті всидіти однією сракою на двох стільцях гідні бути героями сатиричних оповіданнь.

    Агов!- Проповідники традиційних цінностей!- Це вас стосується!!!

понеділок, 21 листопада 2016 р.

Я поставил домофон.

    

      В нашем провинциальном городе, расположенном в  бывшей Совдепии, в нашем доме,  одного из спальных районов, однажды прошли дожди. Как и должно быть в Совдепии; в доме стали проседать пороги подъездов и фундамент. Жители дома обеспокоились, собрали всеобщее собрание , стали думать, что делать дальше?
     Большинство было очень занято; у каждого были семья, у каждого были дети. Поэтому на собрании долго никто задерживаться не мог.  Мероприятие длилось не более десяти минут.

    Быстренько собрались, быстренько обговорили проблему и решили... поставить в подъезде домофон.

                                                       *     *     *     *     *

     
      Не мог я присутствовать на том собрании, к сожалению. Но вряд ли мой голос прозвучал бы там громоподобно и убедительно, не думаю, что ко мне бы прислушались. Такой уж я есть, склонный к рефлексии и раздумьям, и потому совершенно неубедительный в дискуссиях.
     Подошёл к кое- кому из соседей, попытался переубедить в том, что спасение дома важнее домофона. Но решение уже было принято, потому говорили со мной не очень охотно, никто ничего не хотел менять, пару раз напомнили о необходимости сдать четыреста гривен. На том обсуждение и закончилось. Да.
                                                    
                                                     *     *     *     *     *

     В назначенный собранием день вездесущая соседка напомнила о необходимости сидеть сегодня дома. Сижу. Четыреста гривен сдал.
      Около полудня в подъезде раздались звуки работ. Визжала дрель, что- то стучало, что- то переносилось. В квартире появились какие- то горелые запахи. Через часа три звонят.
Открываю.
     В дверном проёме стоят двое:
     Один постарше,он был пониже, с усами; другой помоложе, и без усов, на голову выше. «Секонд хенд» на том, который помоложе, был почище.
Они внесли с собой дух праздника, пожалуй, как на мой день рождения явились. Сыпят шутками, на лицах самые широкие, доброжелательные улыбки. Думаю, как вести себя, если вдруг начнут меня обнимать?
     Радуясь жизни, тот, который постарше, улыбается: «Вот раньше провод китайский был, совсем плохо домофоны работали. Вот теперь провод российский, качество российское- настоящее.»
«Может ещё, что- нибудь сделать надо? По свету, по сантехнике?» 
      Так они мол, готовы.
"Да нет"-, отвечаю,- "с электропроводкой и с сантехникой у меня всё в порядке".
      Немедленно мои собеседники начинают некий манёвр, обходя меня с двух сторон и устремляясь в разные комнаты- выбирать место для телефонного аппарата, значит. Возвысив голос до командирского, иногда со мной такое случается, говорю, что делать им в моих комнатах нечего.
     Немного смутившись отвечают, что они только как лучше хотели, что бы аппарат у меня поудобнее разместить. Если поставить его возле вот той кровати, то мне совсем хорошо будет. Гостей можно, не подымаясь с постели принимать, с меня только за дополнительный провод доплатить...
     Говорю уже в раздражении: «Неет! Делайте в прихожей! Мне вообще этот домофон не очень нужен, и гости у меня редко бывают.»
     На лицах моих добродетелей синхронно появляется выражение искреннего расстройства.
Идут они, как я сразу понял, на последний штурм:
      «Вот, по инструкции мы должны в вашей двери маленькую дырочку просверлить, но тогда ваш домофон будет плохо работать. Если доплатите двадцать гривен, мы сделаем большую дырку, и домофон будет работать хорошо!»
     « Мне вообще этот чётов домофон не нужен!»- отбиваю и эту атаку.
    Выражение мастеров принимает после этих слов смиренно- обыденное выражение.
Уф! Победа за мной!
      Минут через десять, работы были закончены. Злосчастный аппарат пристроился возле входной двери. Настроение у меня после этого визита, оставалось почему- то смешливо- весёлое.
Весь вечер я напевал под спонтанно рождённую мелодию известные со школы стихи: «Я знаю город будет. Я знаю саду цвесть, когда такие люди в стране советской есть...»

                                                  *     *     *     *     *

     Скоро зима, будет слякоть, снегопады, наверное. Обледенение будет дальше разрушать фундамент дома. Обеспокоенные жильцы вновь соберут срочно собрание.
Наверное в нашем подъезде скоро появится и лифт.



     

четвер, 3 листопада 2016 р.

Отакої...

Я був сильно схвильований від звістки про перенесення терміну надання безвізу Україні. Було відчуття, що Майдан марно стояв, вимагаючи угоду про Євроінтеграцію. Було відчуття що нас зрадили.


Заспокоївшись, подумав- давно кидалось в вічі, що структура Європейського Союзу була ефективною в хороші часи. Під час кризи, економічної чи політичної він починав демонструвати свої слабкі сторони.


Консенсусне прийняття рішень, завжди демонструвало відсутність єдиної позиції з боку ЄС. Під час н6инішніх викликів ХХІ століття, взагалі невідомо, чи буде існувати ЄС в найближчі роки?


Головне, на мою думку, є те, що Україна обрала західний шлях розвитку.
Навіть розформування Євросоюзу не буде означати кінця Європейської цивілізації. Відносини всередині ЄС легко можуть бути замінені системою двосторонніх й багатосторонніх договорів.
Тривожить інше, що розчарувавшись у відсутності успіхів у підвищенні якості життя український електорат під час виборів приведе до влади проросійські сили. Відмова від політики модернізації призведе, нарешті до того, що через 5- 10 років ми завалимось разом з “Рускім Міром” у прірву.


Треба пам’ятати, що криза пострадянського простору носить системний характер, й лишатись незмінною в довгостроковій перспективі не зможе.
Треба пам’ятати- щоб уникнути нових потрясінь й катастроф, безпечніше тікати від “Руского Міра” якнайдалі.